"Гортаючи сторінки війни…"

                                                                                                          Хай небо над нами не хмуриться,

  Й ніхто на планеті не свариться.

   О.Пархоменко

 Чимало свят дарує нам весна. Та найбільш хвилююче для нас – величне свято Перемоги. Це свято не затьмариться у віках. Дев’ятого травня люди завжди нестимуть квіти на могилу Невідомого солдата, до обелісків та скромних солдатських могил. І нині через 65 років після закінчення війни, серця сповнені глибокою вдячністю до воїнів, які здобули Перемогу. Про цей день Павличко написав чудові слова:

                     У день глибокого квітучого маю

До тебе, людино, звертаюсь, волаю.

Залиш на хвилину щоденні турботи,

З собою побудь у глибокій скорботі.

Згадай чоловіка, товариша, брата,

Дружину, сестру чи посивілу матір.

Усіх , хто кував перемогу й загинув

За тебе, за мене, за всю Батьківщину.

У такі дні відчуваєш потребу ще раз перегорнути сторінки історії народу – трагічні і переможні, сповнені досягнень і поразок.  Однак є такі події, про які треба не тільки знати, а в міру своїх моральних здібностей осмислити та, особливо, -  пережити.

Близько року тому напередодні свята Перемоги я попросила тата порадити мені якусь літературу про війну. Мені не приваблювали розповіді про  стратегії видатних полководців, про новітнє чи вже застаріле озброєння. Я хотіла зрозуміти звичайних людей, що брали участь у Великій Вітчизняній, дізнатися про ці жахливі події, пережити надії, сподівання, героїчний порив тих, хто захистив землю від фашистської «чуми».

     Трепет  і  захоплення  в   мене  викликають рядки творів  Павла Загребельного « Дума про   невмирущого»,   Олександра Довженка  «Мати»,  Юрія Смолича «Вони не пройшли» - рядки, які хвилюють, бентежать, тривожать.  Найбільше мене вразила поема А. Малишка «Прометей». Ніколи не забудеться, не зітреться з пам’яті образ русявого нескореного розвідника, про якого Андрій Малишко написав чудовий, скорбний і могутній твір, у якому -  пам'ять про тих, кого палили фашисти на вогнищах і в крематоріях, вішали на шибеницях і квітучих грушах, тих, хто рясно кропив власною кров’ю трави й курні шляхи, завдяки кому можливим стало наше вільне сьогодення. Їхня віра в перемогу добра над злом, правди над кривдою передається й нам. І сьогодні чуємо слова русявого Прометея, які він промовляє крізь смертний вогонь:

Устануть інші в пломені,

Ставайте й ви в трудні походи!

З цими словами, які звучали як набат, люди йшли в бій, і зараз, коли ми їх слухаємо, наші серця сповнюються болем і трагізмом, але разом з тим вони владно вимагають вслухатися в гуркіт бою, вдивитися в сяйво подвигу.

Страшною і кривавою була Вітчизняна війна, найжорстокішою в усій історії людства. Втягнувши у  кривавий вир майже всі народи світу, вона принесла на нашу землю страшні руїни, знищила  неоціненні скарби, які людство нагромадило впродовж тисячоліть:

Сплюндрована, розтоптана, розп’ята                                                                Лежить у темряві його земля…

                                Д. Павличко

Протягом майже чотирьох років продовжувалась неослабна битва з ворогом. Шлях до перемоги був довгим і важким. Битва за Москву, Сталінград, на березі Дніпра, оборона Одеси і Севастополя. У цих жорстоких кровопролитних боях наші солдати проявляли мужність і героїзм, що забезпечили перемогу над ворогом.

За ними Москва, а за нами – Дніпро,

Поля України і наше добро.

Не можна, солдати, й на крок відступати,

Так будем, браття, до скону стояти!

                                        М. Пригара

Неспокійна пам'ять воскрешає епізоди битв тих років. Бій за Дніпро для багатьох воїнів, які брали в ньому участь, здавався останньою вершиною ,  символом солдатського подвигу, честі й доблесті. Ця війна була особливою. І називалась вона Великою Вітчизняною, бо вся країна піднялася на боротьбу з ворогом. Свою частку в перемогу внесли і діти. В роки війни тисячі їх пройшли фронтовими дорогами: в діючій армії, підпіллі, партизанських загонах. Матері першими відчули на собі вітри війни. Вони поклали на її вівтар життя своїх синів, ріки материнських сліз і безкрайнє море чекання.

Мамо-лебедонько! Щирого слова,

Знаю, дойде аж до тебе луна.

Слухай же, матінко, скоро вже знову

Рястом розквітне на серці весна.

Ми пронесем через ріки і гори

Помсти святої вогненну грозу.

Чорною кров’ю оплатить нам ворог

Кожну твою материнську сльозу. 

                                  Д. Павличко

Давно зрівнялись з землею траншеї, заросли травою окопи. На  полум’яних дорогах залишилися незліченні могили. Скільки років минуло, а в очах ветеранів вогніють шляхи Великої Вітчизняної війни. Та час невблаганний. Усе більше сивочолих ветеранів, обпалених вогнем війни, йде з життя.

Скільки б років не відходило у вічність, але людська пам'ять буде берегти в своїх глибинах те, що змушує серце не лише озватися радістю, а й здригнутися від невимовного болю співчуття до них, чиє життя було коротке, обірване чи осиротіле. І тоді озиватимуться в пам’яті відлуння партизанських боїв, слова мужності й доблесті, а за ними – плачі катованих дітей, матерів. Народна біда ніколи не забудеться,  вона застерігає, навчає бути чесними перед героями днів минулих:

           Ми думаєм про вас,

           Хто не вернувся з битви.

           Ми пам’ятаєм вас і через гони літ.

           Ми будемо за вас свій отчий край любити

           І на землі своїй лишати добрий слід.

                                                                                     О.Олесь

Я ніколи не підозрювала, що війна така жахлива, наскільки висока у ній концентрація страждань, мук, горя. Іноді перестаєш вірити у реалістичність подій: так багато у них людського болю і  сліз. Однак є такі сторінки історії, на які не можна заплющувати очі, які треба відчути самому й пережити, і – в міру сил – переосмислити, щоб ніколи не повторилося жахіття війни із нелюдським обличчям.

                                                                                                                  Ліхтей Богдана

                                                                                                           учениця 10-А класу

                                                  Оповідання

"Сон, який змінив мене"

Сьогодні день пройшов звичайно, але ніч запам’ятається мені на все життя.

Я лягаю спати, заплющую очі…. І тут переді мною відкривається незнайомий, кривавий, сполоханий світ.  Від страху я біжу вперед у тривозі, не знаючи куди і нічого не бачу, крім людських очей, у яких  - біль, страждання, смутку… Все, все можна побачити у тих глибоких очах. Я знаю, що переді мною українські люди, відчуваю це серцем. Та куди я потрапила? Що це за битва? Оглянувшись навкруги,  побачила багато танків, літаків і тисячі воїнів. У цей момент я згадала урок історій, мою вчительку і болючу розповідь про перші етапи найжахливішої війни.

Я зрозуміла: навколо мене розгортається один із боїв Другої світової війни. Часу на роздуми у мене не було, з нестерпним бажанням  хотілося допомогти землякам, змінити щось у цьому безжальному бою, бо мені дається такий один і неповторний шанс.

 Я побачила озброєного чоловіка, який з хвилюванням оглядав усе навколо. Я підійшла до нього і запитала:

-        Чим я можу допомогти вам?

-       Нам потрібна допомога: бери зброю і йди  до першого загону, – промовив твердо чоловік,  простягнувши мені гвинтівку і набої.

Не гаючи ні хвилини, я подалася вперед.  Бій був у самому розпалі, здавалося, в цей момент, що життя просто нестерпне. У серці боролися страх, хвилювання і ненависть до тих, хто топче нашу рідну землю, нищить її багатства, забирає найкращих її синів і доньок. Всіма своїми силами я допомагала побратимам, забувши про страх, тому що хотіла вберегти рідну землю. Бій ставав запеклішим. З кожною хвилиною могутність німецького війська зростала. Іноді здавалося,що сили залишають нас. Надія в очах моїх земляків згасала. І раптом я пригадала епізод одного з фільмів про війну: командир веде за собою бійців, піднявши над головою прапор загону. Я вирішила повторити його подвиг. Поборовши страх, я піднялась на весь зріст і, повернувшись до товаришів, крикнула: «За нами – Україна, наші рідні і близькі, наші хати і садки! Вперед!» І сталося диво: у бійців відкрилося друге дихання, очі запалали гнівом до ворогів і жадобою перемоги, плечі розпрямилися, руки міцно стиснули зброю і ми з переможними криками: «Ура!» – сміливо кинулись у бій.

Бій тривав довго, ми не здавалися до останнього моменту. Сили нам додавали згадки про дорогих  людей, сім’ю, рідне село, улюблену школу, вчителів, друзів, хороших знайомих.

    Я дивилася на жорстокі німецькі обличчя і тут один із них взяв у руки рушницю, націлився на мене, я зрозуміла, що це останній мій подих.  Все моє життя пробігло у моїй уяві за одну хвилину. Від страху я заплющила очі і ... почула знайомий і рідний  голос моєї матусі.

 Отже, це все мені наснилося. Збираючись  до школи, я з усмішкою подумала: «Ого, яка я смілива, шкода, що тільки в снах…»

    День пройшов звичайно і я була така, як завжди. Але якби хтось знав, як один сон зміг перевернути мій внутрішній світ, змінити ставлення до звичайних речей, які до цього не помічала. Тепер я розумію, що більшого щастя немає, ніж дивитися у чисте блакитне небо і душею відчувати, що ми, українці, вільний народ.